ЯК ЗАПОБІГТИ НАСИЛЬСТВУ

 

Абетка виживання

 

Я знаю напам'ять усі адреси, номери те­лефонів та імена людей, яким довіряю.

Люди, котрим я довіряю, – це мої батьки чи хтось інший, хто дбає про мене та хоче, щоб я був/була у безпеці.

Я пам'ятаю про телефони спеціального та негайного виклику: «101» (пожежна охо­рона), «102» (міліція), «103» (швидка медична допомога).

У мене є номери телефонів дільничного інспектора, соціальної служби й телефону довіри.

Я нікому не дозволяю принижувати й об­ражати мене.

Я не ходжу сам/сама по вулиці увечері чи вночі.

Я ніколи не розмовляю з незнайомими людьми, нікуди з ними не йду, нічого у них не беру, не сідаю до них в автомобіль.

Якщо мені загрожуватиме небезпека, я буду тікати, кричати, привертати до себе увагу.

Я не ввійду з незнайомцями до ліфту.

Я не впускаю в помешкання незнайомців, якщо я сам/сама вдома.

Я знаю, де лежить моє свідоцтво про на­родження.

Якщо зі мною трапиться щось недобре, я негайно розкажу людям, яким довіряю.

Я чітко та послідовно знаю, що робити­му, куди зателефоную, піду, кому розповім, якщо зі мною трапиться щось недобре.

 

ПРАВИЛА БЕЗПЕЧНОЇ ПОВЕДІНКИ В ІНТЕРНЕТІ

 

Я не надаю жодної особистої інформа­ції (ім'я, вік, адреса, номер телефону, но­мер школи, місце роботи батьків) без згоди батьків.

Якщо я отримаю інформацію, що змусить мене почуватися некомфортно, то одразу розповім батькам або вчителю.

Мої батьки знають усіх, із ким я спілку­юся в Інтернеті.

Я ніколи не погоджуся зустрітися з люди­ною, з якою познайомився/познайомилася в Інтернеті, без попередньої згоди батьків.

Якщо я вирішу зустрітися з цією люди­ною, то це буде людне місце, і я запрошу одного з батьків.

Я ніколи не вишлю свої фото людині, з якою познайомився/познайомилася через Інтернет, не порадившись із батьками.

Я не відповідатиму на листи чи прохання, що викликають у мене відчуття дискомфорту або сорому.

Разом із батьками ми встановимо мої пра­вила роботи в Інтернеті: час та сайти, які мені дозволено відвідувати.

 

ТІЛЕСНІ ПОКАРАННЯ ДІТЕЙ

 

ЧИ МОЖЕ УКРАЇНА СТАТИ ВІЛЬНОЮ?

 

Коли йдеться про тілесні покарання, завжди згадується оповідання Во­лодимира Винниченка «Федько-халамидник», яке входить до шкільної програ­ми, але мало знайоме українським читачам. А шкода, оскільки воно справляє дуже силь­не враження. І головне – формує абсолютне неприйняття тілесних покарань дітей. Його сюжет одночасно простий і глибокий. Жит­тєво активний і внутрішньо справедливий хлопчик Федько, який був лідером усіх ди­тячих розваг, узяв на себе провину за по­трапляння до крижаної води іншого хлопця, котрий виглядав тихим і вихованим. Окрім того, Федько врятував його, сам потрапивши у воду. Але хлопця скривдили, та, попри жар і високу температуру, батько, не ро­зібравшись у ситуації, відлупцював Федька ременем, після чого той помер. І хоча відтоді минуло майже століття, ця тема не втратила Своєї актуальності в сучасному українському суспільстві.

Зазначимо, що це не лише українська проблема. Так, у Великобританії 90 % бать­ків хоча б один раз лупцювали своїх не­слухняних дітей, природно, з найкращими намірами. Під чає обговорення законопро­екту про заборону тілесних покарань 75 % опитаних висловилися категорично проти тотальної заборони на тілесні покарання, за – лише 8 %.

Давно вже досліджено, що дитина на­далі відтворює ту модель поведінки, до якої звикла у дитинстві. Фізичне насильство по­тім стає нормою у житті. Крім цього, за спо­стереженнями психологів, у частини дітей, до яких застосовували тілесні покарання, по­тім формується занижена самооцінка, невіра у себе, пасивна життєва позиція. Або інший наслідок – підвищений рівень агресії, перш за все щодо слабших.

Що ж таке тілесні покарання дітей? На­скільки вони поширені у суспільстві? Чому батьки та вихователі й досі активно за­стосовують їх як метод виховання? Чому їхнє використання викликає занепокоєння в європейської спільноти? Які наслідки за­стосування тілесних покарань до дітей? Які існують альтернативні методи виховання? Що це взагалі таке? І де їх можна навчитися? Чи є адекватна реакція української держави та суспільства на факт застосування тілесних покарань до дітей? Що Потрібно робити?

Для фахівців, які працюють із дітьми, аб­солютно зрозуміло, що фізичне насильство потрібно заборонити. Але не завжди навіть вони ставлять знак рівності між фізичним насильством і тілесними покараннями дітей. Хоча тілесні покарання, навіть тоді, коли вони вмотивовані найкращими виховними прагненнями дорослих, є насильством над дитиною, що має як фізичні, так і психічні наслідки.

Застосування тілесних покарань порушує низку прав дитини, закріплених у Конвен­ції ООН про права дитини і підтверджених у Конституції України та Законі України «Про охорону дитинства»: право на рівний захист перед законом; право не зазнавати жорстокого ставлення; право на життя та фі­зичну недоторканність; право на найвищі стандарти фізичного та психічного здоров'я тощо. А це означає, що тілесні покарання потрібно заборонити і замінити альтерна­тивними ненасильницькими формами ви­ховного впливу на дитину. Чи вміють їх за­стосовувати педагоги та батьки? Чи готове до цього наше суспільство? Чи засуджує тілесні покарання громадська думка?

Щоб відповісти на ці запитання, 2006 року Український інститут соціальних досліджень на замовлення Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» провів опитування громадської думки насе­лення щодо ставлення до проблеми тілесних покарань дітей.

На запитання «Як часто до вас особисто застосовували тілесні покарання, коли ви були дитиною?» приблизно 10 % респондентів від­повіли «дуже часто». «Досить часто» (один-два рази на місяць) – 13 % респондентів. І лише третина опитаних (34 %) вважає, що «ніколи». Від тілесних покарань страждали частіше хлопчики, ніж дівчатка.

Ці дані свідчать про серйозне поширен­ня фізичного насильства в українському суспільстві, що має викликати занепокоєння як у політиків, освітян, соціальних праців­ників, працівників правоохоронних органів, так і у широкої громадськості.

Простежується також взаємозв'язок від­повідей про рівень освіти респондентів і час­тоту застосування тілесних покарань до них особисто. Так, до 40 % тих, хто має повну вишу освіту, ніколи не застосовували ті­лесних покарань, а ось до тих респондентів, які мають неповну вишу, – лише 25 %. Час­то застосовували тілесні покарання до 7 та 11 % респондентів відповідних груп.

В українському суспільстві панує сте­реотип: насильство, жорстоке поводження з дітьми, недбале ставлення – це проблеми винятково кризових або матеріально погано забезпечених сімей, бідних. Але проведене опитування громадської думки, котра без­перечно потребує подальшого вивчення, дає підстави для протилежних висновків: най­більш забезпечені громадяни дають най­менш толерантні відповіді на поставлені за­питання.

Так, серед тих, чиє матеріальне стано­вище вони самі характеризують як «ми мо­жемо дозволити придбати собі практично все, що хочемо», 22 % вважають, що засто­сування тілесних покарань до дитини є до­цільним завжди, коли дитина поводиться погано, а 50 % готові застосовувати тілесні покарання до дитини в окремих випадках. І лише 28 % опитаних із цієї групи вва­жають, що застосування тілесних покарань до дитини неприйнятне за будь-яких умов. Такий низький рівень толерантності мож­на пояснити:

• незнанням альтернативних форм ви­ховання дитини;
• завищеними вимогами до дитини в сім'ї;
• відсутністю інших способів мотивації дітей у ситуації матеріальної забезпеченості;
• застосуванням фізичних покарань до цієї групи респондентів у дитинстві.

Останнє положення підтверджується опи­туванням: найчастіше застосовували тілесні покарання у дитинстві до тих респондентів, які характеризують свій матеріальний стан як «вищий від середнього, високий і дуже високий», тобто до тих, хто досяг найвищо­го рівня матеріального добробуту. Так, де­кілька разів на місяць тілесні покарання за­стосовували до 59. % опитаних із цієї групи, до 41 % – дуже рідко. Але жоден респондент не відповів, що «ніколи». Тут можна ствер­джувати, що вихованню цих опитуваних у дитинстві батьки приділяли більше уваги.

Але застосовували «найпопулярніший» засіб виховного впливу – тілесні покарання, фі­зичний тиск, побиття.

То може його доцільно використовувати, якщо він є таким ефективним? Чи, як ка­жуть, що ж тут поганого, якщо батьки, ба­жаючи виховати дитину, дадуть їй декілька разів прочухана, на те вони й батьки?..

Ці запитання не риторичні, а абсолютно практичні.

Тілесні покарання можна розглядати не тільки як насильство, але у певних ви­падках і як жорстоке ставлення. Для ліквіда­ції наслідків жорстокого поводження, адек­ватного та своєчасного реагування на такі факти у 2004 році було прийнято спільний наказ МВС, МОН, МОЗ, Міністерства Укра­їни у справах сім'ї, молоді та спорту (на той час Державного комітету України у справах сім'ї та молоді) від 16.01.04 № 5/34/24/11 «Про затвердження Порядку надання звер­нень і повідомлень із приводу жорстокого обігу з дітьми або реальною погрозою його здійснення». Тілесні покарання є одним із виявів жорстокого поводження та насиль­ства.

У правовій базі України визначення на­сильства представлене Законом України «Про попередження насильства в сім'ї» від 15.11.01 № 2789-ІІІ.У ст. 1 Закону визначе­ні такі види насильства: фізичне, сексуальне, психологічне, економічне. Так, фізичне на­сильство за законом «Про затвердження По­рядку надання звернень і повідомлень із при­воду жорстокого обігу з дітьми або реальною погрозою його здійснення» це — «навмисне нанесення одним членом родини іншому члену родини побоїв, тілесних ушкоджень, що може призвести або призвело до смерті постраждалого, порушення фізичного або психічного здоров'я, нанесення шкоди його честі й достоїнству» (ст. 1). Отже тілесні покарання, які застосовують із виховною ме­тою, підпадають під визначення фізичного насильства. Побиття різкою, паском, ляпаси тощо також є протизаконними.

Відповідно до Сімейного кодексу України батькам заборонено застосовувати фізичні покарання до дітей, а також інші види пока­рань, що принижують людську гідність ма­люка. Так, ст. 150 «Обов'язки батьків щодо виховання та розвитку дитини» містить па­раграфи: «Батьки зобов'язані піклуватися про здоров'я дитини, її фізичний, духовний і моральний розвиток... Батьки зобов'язані поважати дитину... Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини... Забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гід­ність дитини». Але в Кодекс не включено процесуальних норм, які б давали змогу за­стосовувати ці принципи на практиці.

У Кримінальному кодексі України та­кож існує низка статей, що передбачають притягнення батьків до кримінальної від­повідальності за незаконні дії щодо влас­них дітей (зловживання опікунськими пра­вами – ст. 167, нанесення тілесних ушко­джень – ст. 121-125, побої та мордуван­ня – ст. 126). Але на практиці такі норми практично не працюють. Тут на перший план виходить суперечність між принципа­ми захисту прав дитини та принципом не­втручання у внутрішні особисті справи ро­дини. Тільки найбільш «крайні» та жорстокі випадки набувають розголосу й потрапляють у коло уваги правоохоронних органів.

У більшості ситуацій людина, яка засто­совує тілесні покарання, не усвідомлює по­ганих наслідків такого поводження, вважа­ючи, що її дії, викликані позитивними на­мірами, є легітимними та виправданими. Але ж наслідки застосування методів фізичного впливу на Дітей можуть бути негативними та пролонгованими. Дитина, котра зазнала на­сильства, отримує травматичний досвід, який супроводжується травматичними переживання­ми та відтворюється у формі неадекватних поведінкових реакцій. Усе це призводить до де­зорганізованої поведінки, розвитку. Для не­повнолітнього важливими,є довіра до бать­ків, почуття захищеності в сім'ї. Вони втра­чаються при застосуванні насильства.

Використання альтернативних методів ви­ховання дітей залежить від педагогічної куль­тури батьків, педагогів, соціального оточен­ня, культури в мікросередовищі, моральних цінностей тощо. Так, антиподом насильства та жорстокого ставлення є толерантність, не­обхідна для спілкування, співжиття та спіль­ної діяльності, що є основою формування культури миру в сім'ї, громаді, суспільстві. Основні риси толерантної особистості: при­хильність до інших людей, терплячість, ми­лостивість, почуття гумору, чуйність, до­віра, альтруїзм, уміння володіти собою, доброзичливість, неупереджене ставлення, гу­манізм, уміння слухати співрозмовника, до­питливість, здатність до співпереживання. Імовірно, кожен дорослий знайде в собі не­доліки чи скаже, що не завжди буває то­лерантним.

Проведене опитування виявило наявність суттєвого дефіциту знань щодо альтернатив­них побиттю засобів виховання та методів впливу на дітей У сім'ї. І тому правозахис­ник центр «Ла Страда-Україна» поділяє за­непокоєність міжнародного співтовариства, правозахисників, вважаючи застосування тілесних покарань неприпустимим явищем у цивілізованому суспільстві. Для протидії започатковано програму «Україна, вільна від тілесних покарань дітей», розраховану на 3 роки. При потребі термін її реалізації буде продовжено. Мета програми – сфор­мувати і. запровадити стратегію протидії за­стосуванню тілесних покарань дітей в Укра­їні. Для цього планується:

• розробити і впровадити інформацій­ну кампанію проти застосування тілесних покарань дітей, яка включатиме соціальну рекламу на телебаченні, радіо, публікацію в ЗМІ, проведення прес-конференцій, роз­робку, друк і розповсюдження інформацій­ного матеріалу;
• розробити і впровадити науково-ме­тодичне забезпечення, тренінгові й освітні програми для фахівців, які працюють із бать­ками та дітьми, тренінги для батьків щодо неприпустимості застосування тілесних по­карань дітей;
• уключити проблему неприпустимості тілесних покарань у порядок денний роботи громадських організацій України;
• проаналізувати правову базу заборони тілесних покарань дітей і необхідність про­позицій щодо її вдосконалення;
• сформувати групу фахівців, активістів, політиків, які пропагуватимуть ідеї непри­пустимості застосування тілесних покарань дітей.

Україна має стати вільною від тілесних покарань дітей! Це буде свідченням цивілі­зованого та Демократичного розвитку нашої держави.

 

ЗАХИСТ ДІТЕЙ ТА ЇХНІХ ПРАВ У СУСПІЛЬСТВІ

 

Насильство над дітьми розглядається як порушення прав людини, приклад примусового контролю, який одна людина здійснює над іншою, домагання, будь-які інші дії чи бездіяльність, що полягають у застосуванні психічного, емоційного тиску або фізичної сили для заподіяння шкоди.

Дитинство – період життя людини, коли формуються найважливіші функ­ції організму, активно здійснюється засвоєння моральних норм, знань і ціннос­тей, що дозволяє малюку почуватися пов­ноцінним членом суспільства.

Можна сказати, що діти – це особлива соціально-демографічна група населення з ві­ковими обмеженнями від народження до 18 ро­ків, яка має свої права, інтереси, специфічні проблеми, але не може відстоювати і захищати їх перед суспільством. Унаслідок цього сьо­годні досить гостро постає проблема захисту дітей та їхніх прав. Умови, що склалися в на­шій державі у сфері виживання та розвитку дітей (матеріальне забезпечення, стан охо­рони здоров'я, система освіти і виховання, виховний потенціал сім'ї, розвиненість дер­жавної турботи про дітей і законодавчі нор­ми, які відстоюють життєво важливі права та інтереси дітей), не завжди відповідають нормам міжнародного права.

Першу спробу створення пакету норм щодо захисту прав дитини зробила Ліга На­цій після закінчення Першої світової війни. У межах правотворчої діяльності цієї між­народної організації було підписано угоди про припинення торгівлі жінками та діть­ми. Найважливішим актом щодо захисту дітей стала Женевська декларація 1924 р., а в 1952 р. – Декларація ООН про права дитини. Також було створено міжнарод­ні організації: Дитячий фонд ООН (1946), ЮНІСЕФ. їхньою основною функцією стало надання допомоги країнам у вихованні дітей та захисті їхніх прав. Крім того, у 1989 році було прийнято Конвенцію ООН про пра­ва дитини, яка визнала дитину суб'єктом права, а її інтереси – пріоритетними перед потребами соціуму. Положення Конвенції можна звести до чотирьох основних вимог: виживання, розвиток, захисті забезпечення активної участі дитини в житті суспільства.

Законодавство України визначає охорону дитинства за стратегічний загальнонаціо­нальний пріоритет, забезпечує реалізацію прав дитини на життя, охорону здоров'я, освіту, соціальний захист і всебічний роз­виток. Держава здійснює захист неповно­літніх від усіх форм фізичного і психічного насильства, образ, недбалого і жорстокого поводження з ними, експлуатації, зокрема батьками та особами, які їх замінюють.

Проте випадки жорстокого поводження з дітьми, зневажання їхніх інтересів трап­ляються в сучасному суспільстві, тому зазна­чена проблема є нині надзвичайно актуаль­ною. Діти не знають своїх прав та обов'язків, бояться звернутися по допомогу в разі ви­никнення ситуації насилля. Тому необхідно проводити цілеспрямовану роботу для по­передження насильства над дітьми.

Мета роботи з профілактики насильства у школі полягає в теоретичному обґрунтуванні сутності насильства, з'ясуванні основ­них причин насильства над дітьми в сере­довищі сім'ї та виявленні шляхів його по­передження.

 

Проявами насильства щодо неповноліт­ніх вважають нехтування, ухилення від обо­в'язків щодо дитини, відсутність у сім'ї доб­розичливої атмосфери (психологічна ізо­ляція), недостатнє забезпечення доглядом та опікою, втягування у з'ясування стосунків і використання її задля шантажу.

 

ВИДИ ЖОРСТОКОСТІ ЩОДО ДІТЕЙ

 

1. Фізичне насильство – усі форми трав­матизму, спричинені навмисними діями до­рослих: перелами кісток, черепно-мозкові травми, синці на тих частинах тіла, на яких вони не повинні з'являтися, коли дитина грається, опіки, подряпини, опіки від ци­гарок, сліди людських укусів; споживання невідповідної їжі, напоїв або медикаментів (наприклад, наркотиків чи алкоголю, щоб змусити дитину заснути);
2. Сексуальне насильство - це залучення дітей або підлітків до 18 років до сексуаль­ного життя дорослих без розуміння та згоди перших на це, а також просте споглядання чи присутність при сексуальних діях або сек­суальна експлуатація дитини.
3. Емоційне (психічне) насилля – це вплив на психіку дитини шляхом залякування, по­гроз (зокрема фізичною розправою), щоб зламати волю до опору, заблокувати відстою­вання своїх прав та інтересів, примус робити те, що суперечить її моральним принципам, висміювання, дратування, кривдження, за­лякування, постійна критика, ігнорування, приниження, тероризування.
4. Байдуже ставлення (занедбання дити­ни) – небажання задовольнити потреби в одязі, їжі, медичній допомозі, тобто батьки не надають адекватну опіку і захист.

Зневажанню і насиллю над дітьми, спри­яють певні соціальні й культурні умови:

• відсутність у соціальній свідомості чіт­кої оцінки фізичних покарань;

• демонстрація насильства у засобах ма­сової інформації;

• неможливість своєчасно встановити факт насильства і здійснити втручання, тому що цього не Дозволяють права громадян на недоторканість приватного життя, влас­ну та сімейну таємницю, закріплені у Кон­ституції;

• відсутність ефективної превентивної політики держави;
• недостатнє розуміння суспільством на­сильства як соціальної проблеми;
• низька правова грамотність насе­лення;  
• погана обізнаність дітей про свої права;
• недосконалість законодавства.

Жертвою, як стверджують досліджен­ня у сфері віктимології, може стати кожен учень, проте дуже часто нею виявляється найслабший або та дитина, яка чимось від­різняється від інших.

Профілактична робота з попередження жорстокості й насильства серед дітей та мо­лоді в навчальному закладі має бути невід'ємним компонентом і необхідною ланкою цілісного процесу виховання. Водночас не­від'ємною частиною цієї системи має бути виховна робота з тими, хто входить до найближчого оточення учня.        

Можна виділити два основні напрями роботи з попередження та подолання жор­стокості й насильства в межах навчального закладу:

1. Індивідуальна та групова робота.
2. Корекція і втручання у педагогічний процес.

Основними формами профілактики на­сильства й жорстокості серед дитячих, під­літкових і юнацьких груп є:

• індивідуальна — взаємодія з учнів­ською молоддю, яка виявляє схильність до вчинення таких негативних дій;
• групова — передбачає профілактику протиправної поведінки у формальних учнів­ських колективах, освітньому закладі загалом;
• масова — пов'язана з проведенням у закладі навчальних занять, лекцій, бесід, тематичних вечорів.

 

ПРИЙОМИ ВИХОВНОЇ РОБОТИ З ДІТЬМИ ДЛЯ ПРОФІЛАКТИКИ

НАСИЛЛЯ У ВИХОВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

 

Прийоми виховання для профілактики насилля у виховному середовищі — це пе­дагогічно оформлені дії, за допомогою яких на поведінку і позицію учня впливають із­зовні, що змінює його погляди, мотиви, вна­слідок чого включаються механізми самови­ховання й коригування взаємин і вчинків.

У роботі з девіантними дітьми можна ви­користовувати такі групи прийомів:

• прийоми індивідуального педагогічно­го впливу;
• прийоми, пов'язані з організацією гру­пової діяльності.

 

                        ІНДИВІДУАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ ВПЛИВ

 

Прохання про допомогу. Щоб прихилити до себе учня й установити довірчий контакт, педагог звертається до нього за порадою, розповідаючи про свої проблеми.

Оцінка вчинку. Щоб з'ясувати моральні позиції підлітка і скоригувати їх, педагог розповідає учневі історію і просить оцінити різні вчинки її учасників.

Обговорення статті. Педагог добирає низ­ку статей, які описують різні злочини та інші асоціальні вчинки, та просить учня дати їм оцінку. У дискусії вчитель через поставлені запитання намагається дійти разом із ви­хованцем правильних висновків.

Добрий учинок. Під час роботи учню про­понують допомогти тим, хто цього потребує. Педагогу важливо оцінити цей вчинок по­зитивно, але не гіпертрофуючи його.

Оголення протиріч. Передбачає розмежу­вання позицій вихователя, і вихованця Щодо того чи іншого питання у процесі виконання творчого завдання з подальшим зіткненням суперечливих думок, різних точок зору.

Стратегія життя. Під час бесіди педагог з'ясовує життєві плани учня. Після цього він намагається визначити разом із ним, що до­поможе реалізувати, а що — перешкодить їх­ній реалізації.

Розповідь про себе та інших. Педагог про­понує написати розповідь про минулий день (тиждень, місяць) і після цього відповісти на запитання: чи можна цей час прожити інакше?

Мій ідеал. Під час бесіди з'ясовуються ідеали учня та робиться спроба оцінити іде­ал, виявивши позитивні моральні риси ди­тини.

Казка для підлітка (казкотерапія). Вихо­ватель складає казку, в якій герої дуже схожі на дитину й осіб з її оточення. Закінчення казки слід придумати разом з учнем.

Рольова маска. Учням пропонують звикну­ти до певної ролі й виступити вже не від сво­го імені, а від імені відповідного персонажа.

 

ГРУПОВА ДІЯЛЬНІСТЬ

Безперервна естафета думок. Учні по ко­лу висловлюються на задану тему: одні по­чинають, інші продовжують, доповнюють, уточнюють. Від простих суджень, коли го­ловним є власне участь кожного учня в за­пропонованому обговоренні, слід перейти до аналітичних, а потім — до проблемних висловлювань.

Самостимулювання. Учні, об'єднані у гру­пи, готують одне одному певну кількість зустрічних запитань. Поставлені запитан­ня і відповіді на них колективно обгово­рюють.

Імпровізація на вільну тему. Учні обирають ту тему, на якій найбільше розуміються та яка викликає в них певний інтерес, твор­чо розвивають основні сюжетні лінії, пе­реносять події в нові умови, по-своєму ін­терпретують зміст подій.

Інструктування. На період виконання того чи іншого завдання встановіть правила, що регламентують спілкування і поведінку учнів: у якому порядку, з урахуванням яких вимог можна вносити свої пропозиції, допов­нювати, критикувати, спростовувати думку своїх товаришів.

Розподіл ролей. Чіткий розподіл функцій і ролей учнів відповідно до рівня володіння тими знаннями, вміннями і навичками, які потрібні для виконання завдання.

Коригування позицій. Тактовна змі­на думок учнів, прийнятих ролей, образів, що сприяють прояву агресії, знижують про­дуктивність спілкування, перешкоджають виконанню творчих завдань.

Самоусунення педагога. Після того, як ви­значено мету і зміст завдання, установлено правила і форми спілкування під час його виконання, педагог ніби самоусувається від прямого керівництва або ж бере на себе обо­в'язки звичайного учасника.

Розподіл ініціативи. Передбачає створення однакових умов для прояву ініціативи всіма учнями. Цей прийом можна застосовувати в ситуації, коли позиційні виступи й атаки одних гасять ініціативу й бажання спілкува­тися в інших.

Обмін ролями. Учні обмінюються ролями (або функціями), які отримали під час ви конання завдань. Інший варіант цього при­йому передбачає повну або часткову переда­чу педагогом своїх функцій групі або окре­мому учневі.

Мізансцена. Суть прийому полягає в ак­тивізації спілкування і зміні його характеру за допомогою розташування учнів у певному об'єднанні їх одне з одним у ті чи інші мо­менти виконання завдання чи творчої ро­боти.

 

ПСИХОЛОГІЧНІ ВПРАВИ ДЛЯ ПРОФІЛАКТИКИ НАСИЛЬСТВА У ВИХОВНОМУ СЕРЕДОВИЩІ

 

Вправа «Техістоскоп»

Група сідає колом. Один або двоє учас­ників стають у центрі. Світло вимикають, й учасники у центрі стають у будь-які пози, нерухомо застигаючи в них. За сигналом готовності на короткий час (5—10 с) світ­ло умикають й одразу ж вимикають. У мо­мент спалаху світла ті, хто ходить у колі, на­магаються якомога точніше запам'ятати по­ложення тих, хто позує. Після спалаху учас­ники, які позували в центрі, повертаються на свої місця. Потім світло вмикають, і чле­ни групи, крім тих, хто позував, спільними зусиллями намагаються відновити те, що во­ни бачили. Натурщиків повертають у коло й «ліплять» із них ті самі пози, в яких, на дум­ку групи, вони перебували під час спалаху світла. Після того, як суперечки вщухнуть, і група дійде загального або кількох аль­тернативних рішень, учасники в центрі кола демонструють свої справжні пози.

Вправа «Вибір»

Учасники сідають колом. За командою педагога кожен має вказати рукою на од­ного зі своїх товаришів по групі, припусти­мо, на того, з ким він хотів би скласти пару в якійсь іншій грі. Мета гравців — досягти в кожній зі спроб такого вибору, за якого група розпалася б на пари учасників, Котрі взаємно обрали одне одного.

Ця рефлексивна гра, незважаючи на свою простоту, вимагає від учнів урахування дуже багатьох моментів і зазвичай завершується лише після тривалих і безуспішних спроб. Так, на кожному етапі постійно виника­ють «фатальні» багатокутники, і лише де­які гравці поступово «намацують» одне од­ного й виокремлюються в пари. Члени та­ких пар, як правило, самоусуваються з по­дальшого спільного пошуку рішення, адже в кожній наступній спробі продовжують обирати одне одного. Це значно полегшує ро­боту решті.

Педагогові слід звернути особливу увагу на ситуації, коли одна зі сформованих пар «розвалюється» на черговому етапі гри.

Вправа «Я — хороший, я — поганий»

Педагог радить учневі скласти перелік рис свого характеру. Взявши аркуш паперу, по­трібно розділити його вздовж і навпіл: у лі­вій частині перелічити свої хороші риси, а у правій — погані.

Під час бесіди педагог прагне, Щоб кіль­кість рис в обох стовпчиках була однаковою або щоб хороші переважали.

Не рекомендується зупиняти вправу в той момент, коли учень виділив у собі багато не­гативного і не зміг визначитися, що ж у ньо­му позитивного.

 

Вправа «Ідучи, озирнися»

Учні поділяються на пари. Педагог по­вертає пари одне до одного спинами. Потім учасники пари розходяться в різні боки, але в певний момент мають озирнутися в той са­мий час і подивитися одне на одного. Зро­бити це буде непросто, адже вони мають домовитися без жестів і слів. Таким чином їм залишаються лише почуття: подивитися одне одному в очі, спробувати відчути сво­го партнера. Чи є в них відчуття єднання між собою?

Кількість спроб для кожної пари необ­межена. Однак, якщо двоє людей у такій ситуації «побачать» одне одного з першої або другої спроби, це означає, що між ними є незриме тяжіння.

 

Вправа «Назустріч одне одному»

Учасники розбиваються на пари й ви­конують два завдання.

Завдання 1. Стоячи обличчям одне до од­ного, з'єднують свої долоні з долонями парт­нера. Потім одночасно роблять крок назад, другий, третій... При цьому між партнерами постійно існує контакт очей і долонь. Від­ступ триває якомога довше. Якщо учасники вважають, що «дійшли до точки», то почи­нається зворотний процес. При цьому долоні й далі надійно зв'язують партнерів.

Завдання 2. Ті самі пари. Партнери стоять один перед одним на відстані двох кроків. Потрібно гойднутис